« Завіса в потаємну кімнату….»

 

« Завіса в потаємну кімнату….»

я не вмію приховувати свої почуття....



Завіса в потаємну кімнату….»

Знаєте, що потрібно кожному з нас? Посада? Гроші? Визнання? Квартира в елітному районі? Ні! Всі ми потребуємо ЛЮБОВІ. Це почуття було прищеплене з материнським молоком, ніжністю і турботою рідних. Та з роками розуміння цього слова змінюється.
Як там співається в пісні? «… І за гроші любов нам себе продає, і вже, забувши про душу, на небесах хтось-то ставить штрих-код…». Сумно, чи не так? Але це сучасний світ, який був створений нашими же руками.
Хочу відкрити вам завісу в потаємну кімнату. В потаємний куточок моєї душі, де живе найсвітліше з почуттів - кохання. Тут, серед мільйонів фотократок з моїми спогадами, на окремій поличці лежить історія нещодавньої закоханості…. Так, за цією завісою приховане все те, про що ніколи не дізнається навіть мій особистий щоденник.
Любов буває різною! Коли серце і думки не знаходять спільну мову, здається, що все на світі не те і не так. Тебе не залишає у спокої питання: «Чи будемо ми разом?». Тоді на папір лягають такі рядки:

«Котику, привіт…»,
Як мрію я тобі на вушко зранку прошепотіти ці слова.
Як мрію опинитись я в полоні наших почуттів,
Але я знову прокидаюсь тут, на самоті,
І не зігріє посмішка твоя своїм теплом,
Не обпече твій поцілунок мої губи.
Тебе немає поруч – от облом
Ще не було мені такої згуби!
Я, чесно, вже не знаю що робити,
Адже вночі не спиться через тебе, милий:
То в жар кидає, то морозить дуже…
Що ж ти зробив зі мною, друже?!
Мені все рівно - день чи ніч,
Думки мої лиш про єдину річ:
Хто ТИ і Я? Закохані чи друзі?
Скажи мені, та перекрий повітря тузі.


Та коли сумніви проходять, а залишається впевненість в тому, що ти не марно ризикувала дружбою, даруючи коханому вірш з прямим запитанням, настає найщасливіший період!
На початку стосунків, кохання – це легка субстанція, схожа на цукерку «Рафаелло». З часом почуття не згасають як полум’я під сірими потоками дощу, а, навпаки, розпалюються ще більше і яскравіше. І чомусь в ці дні, години, секунди, серце каже такі слова:

Моя бубочка,
Моє сонечко.
Люблю тебе, бусинко,
Ти моя гарнюсінька.
Твоя посмішка – це сонце,
Наче місяць у віконці.
Очі твої, наче море.
Без них мені горе!
Твої слова ніжні, мов пір’їнка
Люба кожна нам годинка!
Губки твої пухкі і солодкі, як мед
Сонечко моє! Палкучий «ПРЕВЕД»!


Та з плином життя ти можеш зрозуміти (рано чи пізно), що ти увійшла не в ту річку. І пливеш проти течії, з людиною, для якої ти – одна з багатьох, хоча він для тебе – один із всіх. Потроху вода, як і серце, починає вкриватись кригою. І вже немає колишніх почуттів. Чому?! Чому це так? Хто ж допоможе? Мені допоміг сніг, який замів сліди палкого кохання. Запорошив відбитки на асфальті. Сліди, які залишили він та я.

Цей сніг…
Цей сніг пообіцяв мені допомогти
Забути всі незгоди і страхи,
Забути про той смуток, ті страждання,
Даремні серця мого сподівання.

Пообіцяв в душі залікувати рани,
Закрити сльозоплинні крани.
Пообіцяв, та слова він не стримав
І як би хто дверима там не гримав!

Пообіцяв!.. А може, і забув?
То вітер в голові у нього гув!
Та хто б мені та й допоміг забути те?!
Хто б стер із пам’яті моєї все?

Любов із серця хоч ножем дістав,
І зажбурнув її в глибокий став?!
Щоб потонула і замерзла там вона.
Як ти не хочеш, та не зможу я!...




Та як би там не було: боляче, образливо, несправедливо, життя все одно продовжується! Час лікує, дощ змиває сльози з ніжного обличчя. Треба тільки пам’ятати, що десь на землі, там де вітер співає свою пісню, на тебе чекає та єдина людина. Лише твоя.

Кохання…
Скільки пристрасті, болю, бажання
Увібрало у себе це слово «кохання»!
Скільки туги, надії, любові…
За кохання пролитої крові…
Скільки коштує це почуття?
Ані скільки! Кохання – життя!
Зробили для себе нове відкриття?
Буття без кохання – то вже небуття!


Создан 17 мая 2007



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником